Олена Ткаченко вимушено покинула Луганськ у 2014 році, коли її чоловіка незаконно ув’язнили бойовики «ЛНР». Вона й досі міркує над тим, що ж вплинуло на жителів міста. Олена вірить у доброту, проте розуміє, що війна часто нівелює цю світлу сторону людської природи.
«У нашому світі, де, я вважаю, усі добрі, воно [захоплення міста] готувалося дещо раніше, ніж ми це зрозуміли. Напевно, з січня». Саме тоді вона помітила, що у Луганську побільшало чоловіків, які виглядали наче військові, – міцної статури, але у цивільному, – та яких у місті раніше не було. Три рази Олена ставала свідком сцени наче з шпигунського фільму. До магазину одягу, де вона працювала, приходив чоловік. Він купував повний комплект одягу, перевдягався в кабінці, а старий одяг залишав у комірці.
Під час спілкування з клієнтами у квітні 2014-го Олена помітила як серед мешканців міста загострилося політичне протистояння – з’явилась поляризація на «наших» і «не наших». Одна з постійних клієнток магазину зізналася, що носить їжу людям, які захопили та утримують будівлю СБУ:
Я пам’ятаю, що просто скаменіла. Я стою, дивлюся на неї і кажу: «Як це – нашим?» Ось так, «наші хлопці там!»
Ще одна [клієнтка] сказала: «Це наші хлопці! Ось прийдуть наші хлопці..!» Загалом таких з’явилося дуже багато, таких дивних людей по місту. Ти все одно розумієш, що вони якісь чужі, обличчям чужі навіть.
Проросійський мітинг за день до захоплення будівлі СБУ. Луганськ, 2014 рік. Фото: Roman Pilipey/EPA
Найближче оточення Олени Ткаченко, – її родина, більшість сусідів, – підтримували цілісність України та виступали проти проросійських рухів.
У мене та інших навіть думки не було, що може статися збройний конфлікт. Там, де я жила, всі були за Україну, й всі хотіли залишитися з Україною. Коли мова заходила про референдум, всі казали, що це загалом сенсу не має. Навіщо в нас питати – ми й без цього знаємо з ким ми.
Наприкінці травня чоловіка Олени схопили бойовики на блокпості неподалік міста Щастя, коли він повертався з відрядження до Луганська. Про незаконний арешт чоловіка Олена дізналася не одразу:
Коли їх забрали, по телевізору та в інтернеті одразу інформація з’явилась. Я на роботі була, я цього не побачила, але вранці… Мені зателефонували тоді, напевно, три сусідки. Люди, які знали мого чоловіка, запитували: «За що його забрали?» Ну, виходить за те, що він патріот України.
Усі три дні, доки чоловіка утримували у захопленій будівлі СБУ, Олена Ткаченко прожила у тривозі та очікуванні на будь-які новини. Олена звернулася по допомогу до друга родини, який мав вплив у місті і міг посприяти визволенню чоловіка. У відповідь вона почула, що допомогти він не може. Більше того, «друг родини» наголосив, що Ткаченко – зрадник: «Він шпигував на користь України!»
Будівля захопленого СБУ, 2014 рік. Фото: AP Photo
Через три дні Олену викликали до захопленої будівлі СБУ, аби вона забрала чоловіка. Його віддавали потай, уночі, аби ніхто не побачив наскільки сильно його побили. Й відпускали лише за умови, що він вдома підлікується й повернеться. Після цього Ткаченка мали звільнити «на камеру», показово, аби місцеві та російські ЗМІ зняли сюжет про повагу до прав людини з боку «нової влади». Жінці заборонили звертатися у медичні заклади, аби не було свідчень про перенесені її чоловіком катування.
Незважаючи на цю заборону, Олена вирішила звернутися до лікарні – його тіло нагадувало один великий синець. У чоловіка був струс мозку, опіки та чисельні гематоми. Олена не знала як такі травми можна залікувати без допомоги спеціалістів.
Той призначив обстеження й наче погодився допомогти. Чоловікові Олени почали робити томограму голови, УЗД внутрішніх органів. Після катувань у будівлі СБУ він ледь тримався на ногах – йому було надзвичайно важко пересуватися між кабінетами.
Олена пригадує жах в очах медсестри, яка робила чоловікові томограму. Склалося враження, що медики вперше бачили настільки побиту людину.
Після обстеження Олена чекала на призначення лікаря, який довгий час не з’являвся. Ткаченку не надавали ніякої допомоги. Медсестри спочатку казали, що лікаря немає у відділенні; потім – що він у ординаторській. Після його появи Олена почала нарікати на відсутність своєчасної допомоги. Проте реакція лікаря була неочікуваною. «Що ж ви мене надурили!», – гримнув він і назвав справжнє ім’я та прізвище її чоловіка.
У цю мить мій світогляд перевернувся. Я – добра людина, але вперше у житті захотіла фізично нашкодити [іншій] людині. […] Мені стало зрозуміло навіщо він це робив, адже він просто чекав на наряд. Він викликав наряд звідти, звідки чоловіка тільки-но звільнили.
Після цього Ткаченки чимдуж покинули лікарню. Олена негайно викликала друзів, аби ті забрали їх на авто. Того ж вечора вони виїхали до Києва нічним потягом. Подружжя навіть не встигло попрощатись з батьками.
Олена досі намагається зрозуміти мотиви тих луганчан, чия підтримка перетворила її родину на вигнанців. Їй не віриться, що у Луганську з’явилося стільки прихильників радянського реваншу: «Невже усім так подобається ходити у однаковому [вбранні], в одну ногу? Аби весь час хтось за тебе вирішував, й ти не мав загалом ніякого голосу?»
Олена не перестає думати, що саме доброта є невід’ємною частиною людської природи. Проте їй і досі складно зрозуміти як війна та ненависть занурили її місто у сутінки, та як все добре опинилося під гнітом злочинності та свавілля.
Можливо, треба навчитися злості, але мені не хочеться. Правда, я не хочу бути [злою]... Я вірю в те, що люди у більшості своїй все-таки добрі. Тільки доброта не завжди допомагає перемогти якусь таку ненависть, напевно.
Головне зображення статті: фото блогера Фашик Донецький
За чотири з половиною роки життя на окупованих територіях надзвичайно змінилося. Справа тут не...
Одним з інститутів, який в значній мірі чинив супротив індустріальній деградації майже в кожному...
Боснія і Герцоговина. Досвід цієї країни важливий для Україні, оскільки гаряча фаза конфлікту...
21 квітня в м. Ужгород, у Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Ф. Потушняка відбулася презентація книги «Міс...
21 квітня в м. Ужгород, у Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Ф. Потушняка відбулася презентація книги «Місто, з якого почалася війна» про окупацію Слов’янська у 2014 році.
Захід відбувся у співпраці із Всеукраїнської ініціативою «Активна Громада» в м. Ужгород. У презентації взяли участь переселенці, представники сфери культури, журналісти та зацікавлені мешканці міста.
В основі книги — свідчення 78 постраждалих та свідків порушень прав людини у місті під час його окупації російськими терористичними угрупуваннями у 2014 році. Розповіді задокументували та описали представники організацій, які входять до Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі».
«Місто, з якого почалася війна» розгорнуто описує деталі життя окупованого міста — функціонування незаконних в’язниць, переслідування мешканців міста за релігійні переконання, залучення неповнолітніх осіб до збройних формувань, питання примусової праці та торгівлі людьми в місцях несвободи, проблеми обстрілів та мінування об’єктів цивільної інфраструктури.
Співавторка книги та аналітикиня ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» Надія Нестеренко зазначила, що й досі можна проводити паралелі з тим, що відбувалося в Слов’янську і що відбувається в містах після повномасштабного вторгнення РФ: «Наприклад, форпостом підтримки окупації в Слов’янську стала церква Московського Патріархату. Вона відкрито підтримала збройні проросійські групи. У трьох церквах Московського патріархату розмістилися учасники НЗФ і стали використовувати їх як військові об’єкти, на дзвіницях облаштували спостережні пункти. Подібне ми спостерігаємо зараз — в храмах МП переховуються учасники ДРГ, а захоплених містах священники співпрацюють з російськими військовими та розповідають всю необхідну їм інформацію про односельчан».
«Опитуючи одного респондента, колишнього мінометника, нам вдалось дізнатись, що Слов’янськ обстрілювали переважно представники НЗФ і робили вони це для того, щоб або звинуватити українських військових, або вчинити певні провокації. Також місцеві розповідали, як по місту возили так званий “блукаючий міномет”, з якого обстрілювали спочатку один квартал, потім інший. Таким чином вони робили “картинку” того, що саме Україна вчиняє злочини проти мирного населення», — розповіла про обстріли житлових районів Марія Білякова, співавторка книги, документаторка БФ Восток SOS.
«Під час війни діти гинуть, отримують поранення, отримують психологічні травми. Під час написання розділу про Слов'янськ, ми спілкувалися із тими, хто у 2014-му був ще дітьми. Діти яскраво запам'ятали події війни та окупації міста, менші найбільше пам'ятають бойові дії, трохи старші — ще й передконфліктний політичний контекст. Досвід пережитих подій — болісний і травмуючий. Водночас, деякі зазначали, що пережиті скрутні часи навчили їх бути більш людяними та витривалими. Варто мати на увазі, що покоління, котре пережило жахіття війни (в молодому віці) буде іншим», — зазначила Ганна Куровська, співавторка книги, соціологиня.
Наприкінці презентації співавторки книги разом з присутніми обговорили нинішні реалії війни, виклики, зумволені багаторічною русифікацією України, проблеми пошуку суспільного консенсусу з мовного питання.
Присутні також мали змогу безкоштовно отримати примірники книги.
Видання «Місто, з якого почалася війна» підготовлено Східноукраїнським центром громадських ініціатив, ГО «Молода Просвіта Прикарпаття», БФ «Восток SOS», Правозахисним центром громадських досліджень, ГО «Громадський комітет захисту конституційних прав і свобод громадян», які є членами Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі», за підтримки Kurve Wustrow — Centre for Training and Networking in Nonviolent Action у рамках програми «Громадянська служба миру», яка фінансується Федеральним урядом Німеччини.
22 лютого в Новомиргороді, в приміщенні колишньої Новомиргородської РДА відбулося відкриття мандрівної виставки «На Зламі» про зміни...
22 лютого в Новомиргороді, в приміщенні колишньої Новомиргородської РДА відбулося відкриття мандрівної виставки «На Зламі» про зміни в житті цивільного населення в ході війни на Донбасі. У відкритті взяли участь представники місцевого самоврядування, сфери культури, журналісти та зацікавлені мешканці міста. Новомиргород став 27 містом, яке відвідала виставка.
Наріжним каменем обговорення на відкритті стала тема єдності України – її територій та громадян.
«Ми з вами повинні прагнути до того, щоб все наше суспільство, і Схід і Захід, рухалося в одному напрямку. Тоді люди будуть бачити мету і до неї йти… Ми повинні бути одним великим об’єднаним суспільством!», — наголосив переселенець з Криму, а нині священник ПЦУ в Новомиргороді Степан Катькало.
Про «Східноукраїнського центру громадських ініціатив» Надія Нестеренко зазначила, що за сім років війни багато людей постраждали й залежно від розвитку нинішнього воєнного загострення їх може стати більше.
«Тож ми маємо бути готовими бути підтримкою одне для одного, щоб попри все залишатися єдиними, розуміти один одного», – додала вона.
Представники місцевої влади подякували організаторам за те, що у мандрівці країною виставка завітала й у їхнє місто.
Наприкінці презентації аналітикиня «Східноукраїнського центру громадських ініціатив» Надія Нестеренко та документаторка БФ «Восток SOS» Марія Білякова разом з присутніми обговорили як на них вплинула війна на Донбасі та допомогу майбутнім переселенцям.
Виставка «На Зламі» поєднує особисті історії свідків та постраждалих з інфографікою, статистичними доказами, які показують наскільки глибокі зміни відбулись в структурі суспільства після початку збройного конфлікту на Сході України. Виставка є спільним проектом організацій, які входять до Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі»: ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», БФ «Восток-SOS», ГО «Кризовий медіа-центр «Сіверський Донець», ГО «Молода Просвіта Прикарпаття», ГО «Громадський центр правозахисних досліджень» та ГО «Громадський комітет захисту конституційних прав та свобод громадян».
«На Зламі» пропонує всім небайдужим разом поміркувати над викликами, що поставив перед українським суспільством збройний конфлікт на Сході України. В основі виставки — історії цивільних людей, які стали активними учасниками воєнних подій і пережили поневіряння чи утиски в умовах правового свавілля.
Презентація та створення виставки «На Зламі» стали можливими у рамках проекту «Уповноваження громадського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі шляхи вирішення жорстокого минулого Донбасу», що реалізується громадськими організаціями Kurve Wustrow (Німеччина) та Східноукраїнським центром громадських ініціатив (Україна) спільно з партнерами за підтримки Федерального уряду Німеччини.
22 січня в приміщенні Світловодського міського Палацу культури відбулася презентація мандрівної виставки «На зламі» про зміни в житт...
22 січня в приміщенні Світловодського міського Палацу культури відбулася презентація мандрівної виставки «На зламі» про зміни в житті цивільного населення внаслідок війни на Донбасі. Про це повідомляється на сайті Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі».
Відкриття арт-події відвідали міський голова - Андрій Маліцький та інші представники місцевого самоврядування, найактивніші волонтери регіону, внутрішньо переміщені особи і школярі.
«День Соборності - це символічний день, оскільки саме в цю дату Україна згуртовується для того, щоби подолати проблеми. Ця виставка покаже нам іншу Україну. І саме в цей час нам потрібно гуртуватися для того, щоб бути сильними та незалежними», - зазначив на відкритті виставки міський голова Світловодська.
Для декого з містян інформація зі стендів стала новою, викликала питання та спонукала до дискусій, у інших - знайшла відгук у серці, змінивши погляд на російсько-українську війну та ситуацію на Донбасі.
«Дуже часто я чую, що ми самі припустилися окупації, самі хотіли. То я вам розповім! У мене донька у 2014 році мала йти до першого класу. І в нас були матусі, які працювали вчителями у школі у перших класах. І ось ми сиділи на лавці міркували: "я хочу в український клас...", "і я хочу в український...". А ось вчителі казали, що у російськомовні класи дуже мало бажаючих. У нас там усі були українські школи, все викладалося українською мовою – це був наш вибір! Ми не чекали на Росію ніколи!», - поділилася спогадами переселенка з Горлівки Іваненко Ольга.
Ділилися спогадами і емоціями й інші внутрішньо переміщені особи. Люди згадували все, що відбулося з ними з початку збройного конфлікту: і переживання, які вилилися в потужний волонтерський рух у місті; і душевні та фізичні рани, які війна лишила їм та їхнім рідним. Дехто зі сльозами на очах визнавав, що не має сил пройти всі ці труднощі знову.
У Світловодську виставка буде діяти до 20-го лютого.
Презентація та створення виставки «На Зламі» стали можливими у рамках проекту «Уповноваження громадського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі шляхи вирішення жорстокого минулого Донбасу», що реалізується громадськими організаціями Kurve Wustrow (Німеччина) та Східноукраїнським центром громадських ініціатив (Україна) спільно з партнерами за підтримки Федерального уряду Німеччини.
(063) 640 96 40
(044) 578 14 38
jfpcoalition (at) gmail.com
