Це була лікарня Калініна, лікарня Калініна... І тут просто, після того як оце ногті повиривали і так дальше, береться щелчок від пістолєта ПМ і просто стріляється мені сюди в бедро. І він наче, цей чечен, наче сказився, понімаєте, він… він… в нього дикі очі стали, червоні, він: «Чё ты мне, укроп, врешь? Чё… я ж тебе… — і там матюками: — Я ж тебя зарою, я ж тебе просто глотку перережу, я тебе… Я твою мать найду, я же знаю, где она живет. Ты почему, су… врешь?!» Він вистрілив, мені тоді через цей самий отвір витягли цю пулю, врачи.
І мені попалися два таких человєка, один з позивним Мілка, а другий з позивним Танкіст. Ці люди якось, знаєте так, вони сказали, шо вони росіяни, вони сказали, шо ми ми солдати, ми там, там-то служили, вони об’ясняють. і вони тоже пошті солдати і я солдат, якось, знаєте, таке пішло ну, співрозуміння якось, не знаю, як об’яснить. І, коли приходить мій день народження, вони приходять з пакєтом, , оце отакі рулєти з начинкою, приносять рулєти, приносять свічки «С днём рождения», приносять одкритку, сок, а я… я лежу, отаке побите, покоцане, знаєте, все перебите, тут глаз перемотаний, оці лангети. Вони… приносить мені тєлєфон: « «Ты поговори с мамкой по-хорошему, а я потом всё позвоню, скажу, объясню по правде и так дальше». Він сам уже на себе взяв. І факт в тому, шо ми, як усі, сок пили і, не знаю, і торт їли, і одкритки… Ми тупо на всю лікарню просто ржали, вся лікарня чула, як два сєпаратіста і, вибачаюсь, укроп просто ржуть, один з одного прикалуються, і якось легше стало на душі, ну, і так дальше. І коли мене на… через два дня приїхали забрали, більше я їх не бачив.
