«На зламі»: почути кожного

Антон Удовенко

Східноукраїнський центр громадських ініціатив

Вже понад 10 місяців я разом з виставкою «На зламі» мандрую Україною і обговорюю з українцями зміни в житті цивільного населення після початку російсько-української війни. Лисичанськ, Слов’янськ, Дніпро, Черкаси – лише деякі міста з обширної географії відвідин виставки. Подекуди переїзди між містами займали п’ять годин, що дозволяло почути, що ж думають прості українці про війну та як вони переживають злам, який торкнувся їхнього життя. Для ілюстрації я нижче опишу діалоги з Ігорем з Краматорська та Миколою з Черкас, які увібрали у собі риси водіїв, з якими пощастило відверто поспілкуватися у дорозі.

Перші шістдесят кілометрів відбувалося знайомство з обговоренням нагальних тем: «Что везешь?», «А як робота?», «Дороги у вас, звичайно, на ладан дихають», «А я шансон люблю». Лише після першої години поїздки, що цікаво, водії наважувалися запитати про виставку – про що вона, чому саме про Донбас? Це викликало подальші рефлексії на тему війни на Сході України. Іноді аж було дивно як вони можуть поділяти схожі уявлення про конфлікт.

«Воевал у меня один друг вначале войны. За Украину. Так он так и сказал, что вообще не понял кто с кем воюет. Бабки они зарабатывают, понимаешь, в этом вся суть», - поділився своїми думками Ігор зі Слов’янська Донецької області.

«А шо ти хочеш – подивися на них [владу]. Заробляють гроші, торгівля йде, а молодих пацанів пачками ложать. Та війна – лиш прикриття», - сказав вже водій Микола з Черкащини.

Кілометр за кілометром водії розкривали власні погляди дедалі більше. Після того як вони чули, що на стендах зображені людські історії, вони ділилися і власними «зламами», які виникли внаслідок війни.

«Вот я ничего против Украины не имею, но и против «ДНР» - тоже. Вот мои родственники, например, которые в Макеевке – они Украину ненавидят. Говорят, что никогда не вернутся, потому что украинцы убили нескольких их друзей. И я их понимаю», - розповів водій Ігор.

Водій Ігор загалом темою війни не сильно цікавився. На його думку, це ще одна змова еліт, яка має за мету «геноцид» українців. Він не раз підкреслював, що любить Україну за її красу, проте не приховував і симпатій до Росії.

- А ти як думаєш, ми переможемо?

- Да мне все равно или тут «ДНР» будет, или Украина. Главное, понимаешь, чтобы жить было нормально. А эти разборки – кому они нада.

- Але на нас напала Росія.

- Если бы Польша напала, немцы… вот это я понимаю. Я бы тогда сам автомат в руки взял, мы бы их..! А это же Россия, вместе в Союзе были. Какая война? Этого я не понимаю.

Здається, це говорив 50-ти чи 60-ти річний чоловік, але ні. Ігорю було всього-лише 35. Це я дізнався з його паспорту, який компанія надіслала за декілька днів до поїздки.

На противагу йому, Микола був активним волонтером і організував доставку припасів для військових, коли почалася активна фаза війни в Донецькій області. Він – проти «ДНР» і вважає, що людей, які там залишилися «потрібно ізолювати». Цю думку доводилося чути і в кулуарах після презентацій виставки. Незважаючи на волонтерський досвід, Микола і сам ностальгував за дисципліною совєцьких часів: «Оце порядок був – тільки проти народу пішов, так зразу розстріл».

Здавалося б як волонтер, людина, яка допомагала боротися за незалежність країни, може поєднувати такі протилежності? Як виявилось, Микола глибоко розчарований відсутністю змін після 2014 року. «Розумієш, в мене надії були, що в 2014 зробимо реформи, станемо на ноги. А зараз що? Я навіть сину не можу приклад подати, приношу копійки додому. Розкрадають далі усе».

Водій Ігорю розповів також про власну поїздку до ОРЛО у 2018 році. Здавалося, що він і сам не вірив наскільки регіон наблизився до повного занепаду.

«Ехал я там на маршрутке между одним смт и Алчевском. Так там проезд вообще шесть рублей, прикинь! Едешь на пазике таком, в полу вообще дырка, кардан вращается»

Поступово Ігор відтворював нові і нові спогади. Він намагався дотримуватися власної ледь кепкуватої манери розмови, хоча й легко було помітити його жаль за людей та рідні місця.

«Один мужик знакомый вообще охранял завод сталелитейный. Ну у него зарплата сейчас 1500 рублей. Два ребенка, жена. Я его и спрашиваю, как он живет вообще. А он мне отвечает, что отец шахтер бывший, пенсию получает от «ДНР» и Украины. Вот им, мол, и помогает. Ну я ржу сижу и отвечаю, что он же вас содержит, какое помогает!»

Саме Ігор виявився тим, кому і пощастило побачити вантаж власними очима. У якусь мить, здавалося, що подив, недовіра та просвітлення дивним чином поєдналися у його очах. Виглядав він реально стурбованим після побаченого.

«Ты знаешь, я даже и не думал, что такое могло быть. Эти люди пережили очень большие испытания», - сказав водій після перегляду кількох історій про незаконні ув’язнення та розрив сімейних зв’язків.

«Удачи вам в вашей работе», - з усмішкою промовив він і поїхав ледь засніженою дорогою назад до Краматорська.

***

Саме цей “vox populi” і був чудовою нагодою вільно поспілкуватися на теми війни та її сприйняття звичайними громадянами, яких зненацька застали невизначеність та військові дії. Повсякденні розмови з українцями показали, що робота з інформування та розбудови культури діалогу про війну надзвичайно потрібна для подолання стереотипних, а подекуди і навіяних російською пропагандою уявлень про війну на Донбасі. У суспільстві досить відчутний брак комунікації між самими людьми – багато хто говорить запозиченими фразами-кліше, немов з телебачення чи онлайн ресурсів.

Іноді здається, що ми живемо у суспільстві нерозказаних історій – кожен намагається триматися власної віртуальної бульбашки та відмежувати себе від інформації, яка потребує додаткового осмислення та контакту з реальністю. Реальністю, де вже шостий рік громадяни України боряться за свободу, за право бути почутими, за право на гідність. Життя в умовах війни вимагає емпатії та розуміння – валюти, яку не купиш в обміннику, торговому центрі, яку «не здобудеш» за екраном телевізора. Залишається сподіватися, що платформ для діалогу та осмислення реалій життя під час війни більшатиме – часом необхідно занурити себе в тишу, щоб почути та зрозуміти «іншого», який насправді живе поруч з тобою.

Обкладинка: frg-law.com